Серпень 15, 2017

ЧІЛЛІ ГОНЗАЛЕС: КЛАСИЧНИЙ ПОП-ГЕРОЙ СВОГО ЧАСУ

ЛЮДИ
Основою майбутнього аудіо є і будуть люди. Натхненні особистості, котрі наважуються втілювати свої творчі ідеї та художні фантазії. Керівники компаній, які воліють налагоджувати контакти зі своєю цільовою аудиторією та споживачами за допомогою хорошого звуку. Любителі аудіо, котрі не покладаючи рук працюють над інноваційними рішеннями, переоцінюючи й відтворюючи звук, що здатний зворушити найтонші струни душі свого слухача. Тому "ЛЮДИ" - це музиканти, виконавці, інженери, звукорежисери, адміністратори і власники компаній, аудіо-дизайнери, які, так чи інакше, формують і наповнюють наш світ сенсаційним звуком.

чилли гонзалес: классический поп-герой своего времени
чилли гонзалес: классический поп-герой своего времени
чилли гонзалес: классический поп-герой своего времени
чилли гонзалес: классический поп-герой своего времени

Він одночасно і репер, і вчитель музики, і комедіант і навіть дійсний володар рекорду Гіннеса (якось грав на фортепіано впродовж цілих 27 годин). А одного разу знаменитий піаніст-віртуоз Чіллі Гонзалес випустив альбом камерної музики. Втім навіть він вийшов надзвичайно веселим і ... популярним.

АВТОР: КАРЛО РОЩИНСЬКИЙ ФОТО: АЛЕКСАНДР ІЗАРД

Багато хто з нас, вперше у своєму житті спілкуючись з професійним піаністом, з більшою увагою поглядають на руки артиста, мимоволі намагаючись краще розгледіти його витончені пальці і підмітити якісь інші чисто фізичні їх особливості, що могли б пояснити всю ту музичну красу, яка народжується в цих руках.

Однак вперше зустрівшись з Чіллі Гонзалесом, ви машинально відзначаєте, що від будь-яких подібних упереджень та інтелектуальних блукань вас радикально відволікає злегка розстебнутий комір його сорочки, через який на волю несамовито рветься густа, як тропічний ліс рослинність.

Чіллі зустрічає нас широкою посмішкою прямо на порозі свого будинку, кидає короткий погляд на Брунненштрассе і ще більш широким жестом запрошує нас до свого тимчасового житла (квартири, до речі, артист бронює обов'язково тільки з піаніно і за допомогою сервісу Airbnb). Чіллі за своєю давньою звичкою одягнений у фланелеві штани, сірий вовняний халат і домашні капці. Й таке вбрання, варто зауважити, вкрай органічно поєднується як з його волохатими грудьми, так і загалом з характерним пейзажем знаменитого берлінського району Мітте, де він зараз проживає.

"У СВОЇХ ФАНТАЗІЯХ Я - ПОП-ЗІРКА! МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ СТАНЦЮВАТИ НА СТЕЛІ! ПРОТЕ Я ЛИШЕ ГЕРОЙ СВОГО ЧАСУ!"

Як у рідному Монреалі, Чіллі французькою дякує своєму асистенту за своєчасно замовлені квитки на рейс до Парижа та інші організаційні клопоти, що без них не обходиться жоден новий концерт.

А потім він буквально одним рухом падає на диван, що стоїть поруч, і його харизма, здавалося б, миттєво заповнює все приміщення, вимагаючи до себе максимальної уваги всіх присутніх. Він талановитий, незалежний, впевнений у собі. Його тепер мало цікавить думка критиків. Він - руйнівник канонів і першовідкривач нових горизонтів. На його концертах не буває вільних місць. А його енергії з великим запасом вистачає на будь-яку аудиторію.

З найбільшого гудзика на його халаті нам посміхається Ференц Ліст. Між іншим, саме його по праву вважають першою поп-зіркою у класичній музиці. І саме у блискучому вмінні об'єднувати ці два музичних жанри, поп і класику, полягає найголовніша і найблискучіша "фішка" Гонзалеса.

У 43 роки він вирішив, так би мовити, розвинути свої й так досить вільні взаємовідносини з музикою і випустив новий альбом. Записав його Чіллі спільно з відомим німецьким Kaiser Quartett і назвав "Chambers". Та за словами самого музиканта, всі камерні твори, що увійшли до цього альбому, насправді є виключно "поп-музикою".

"Я пишу п'єсу, що триває всього три хвилини. Й що з того, що в ній звучать фортепіано і струнний квартет. І саме тому я завжди кажу, що займаюся поп-музикою. Ну то й що, що в цій п'єсі немає ні барабанщика , ні вокаліста? Я вважаю, що це поп-музика. Зі старовинними інструментами чи з будь-якими іншими інструментами. Та це все одно поп!"

Свого часу Чіллі здобув класичну і джазову освіту. Але, як відомо, славу і визнання йому принесла саме поп-музика: його перші альбоми в жанрі Електро, спільні виступи з популярними канадськими інді-виконавицями Леслі Файст (Feist) і Меррілл Ніскер (Peaches), продюсерська робота з британським соул-співаком Джеймі Ліделлом та французьким дуетом Daft Punk, співпраця з реп-зірками (ну, хто ж зі справжніх меломанів зможе забути його проект The Worst MC?).

У 2011 році Гонзалес випускає свій "The Unspeakable" ("Невимовне"), дуже ймовірно, перший у світі альбом реп-музики в оркестровому аранжуванні. Деякі критики навіть порівняли композиції, що були включені до цього альбому, з епічними саундтреками з сучасних блокбастерів. І, до речі, на той час Чіллі разом зі своїм братом, відомим кінокомпозитором Крістофом Бекком, дійсно встигли стати авторами відразу декількох першокласних саундтреків.

Та тільки-но музична індустрія врешті-решт почала визнавати в Чіллі Гонзалесі справжню зірку поп-музики світового масштабу, він визнав за краще знову звернутися до класики і записав два сольні альбоми фортепіанної музики. Обидва включали тільки його авторські роботи, і обидва відразу ж були названі "чарівно мінімалістичними і надзвичайно багатими в музичному плані". І критики, і публіка були в повному захваті. Хоча той факт, що автором настільки елегантних і прекрасних композицій виявився той самий Worst MC, когось збентежив, а у когось ще довго викликав відверту недовіру.

Проте, було очевидним, що пара десятиліть суцільних експериментів, проб і помилок, кропітких досліджень і знову нових експериментів лише зміцнили його музичний талант.

А згодом з'ясувалося, що якийсь Джейсон Чарльз Бекк на фортепіано грав ще з трьох років, а ще через пару років, успішно виконував мелодії Дебюссі і Шостаковича, котрі просто підслухав, поки його дід навчав азам музики його брата. Дід і став першим учителем маленького Джейсона, а пізніше за нього взялися вже професійні педагоги. Й на той день, коли майбутній Чіллі Гонзалес здав вступні іспити до Університету Макгілла в Монреалі, він вже сам досить серйозно займався композицією і джазом.

"Зі своєю аудиторією я поводжуся, як з красивою жінкою. Тільки так, і не інакше".

А до того музична частина його життя вся проходила під суцільним впливом як класики, так і поп. Сам Чіллі визнає, що в юні роки міг із захватом дивитися по телевізору, як Гленн Гульд грає Баха, а потім переключитися на MTV і з не меншим задоволенням слухати Майкла Джексона, Queen або Морріссі. Йому однаково цікаві були обидва жанри, і в них він відчував себе в однаково затишно, як і в своєму рідному Монреалі:

"Монреаль - це дуже цікава суміш традиційно спрямованої на мистецтво старої Європи і орієнтованої на прості розваги Америки. Тому себе я звик вважати втіленням обох цих впливів".

Завершивши навчання в Канаді, молодий Джейсон Бекк попрямував до Берліна, де під ім'ям Chilly Gonzales незабаром і з'явилося на цей світ його більш знамените і набагато масштабніше альтер его. Дещо зловісне і похмуро-веселе. Він почав виступати в нічних клубах, поспіхом перебираючи різні музичні жанри, писав і читав свої вірші прямо під час виконання фортепіанних п'єс. Пристрасть до поєднання всього і вся отримала повну свободу.

чилли гонзалес: классический поп-герой своего времени

А ще після якихось 10 власних альбомів Чіллі вирішив розважити своїх шанувальників і разом з ними паризьку публіку. Для цього він протягом 27 годин 3 хвилин і 44 секунд без перерви грав на фортепіано і встановив новий рекорд Гіннеса, майже на цілу годину перевершивши час попереднього рекордсмена. А ще через рік він написав джазову мініатюру для компанії Apple. І його "Never Stop", розлетівшись світом разом з рекламними відеороликами нового тоді планшета iPad, зробила автора ще знаменитішим і ще популярнішим.

Чіллі Гонзалес, безумовно, дуже яскравий виконавець. Іноді може здатися, що він немов би кидається на свій інструмент. Кожен його виступ - це такі порив, міць і азарт, неначе він грає востаннє. Він потіє, кричить, жартує і сміється, п'є й танцює. І на публіку виходить у своїх незмінних халатах і домашніх капцях.

"Я раб своєї аудиторії, - каже Чіллі. - Я не той артист, котрий може виступати, як йому заманеться. У жодному разі. Мені повсякчас доводиться думати про мою аудиторію. Чи подобаюся я їй? Моя аудиторія схожа на красиву жінку, котрій постійно потрібно робити компліменти, яку треба постійно розважати, щоб вона не нудьгувала, і яку весь час потрібно намагатися розгадувати. Зі свого аудиторією я поводжуся, як з красивою жінкою. Тільки так, і не інакше".

Альбом "Chambers" став однією з його спокус. П'єси в ньому короткі, дуже скромні і просто чарівні у своїй якійсь раптовій підступності, що виразно відчувається практично у кожній ноті й за повної відсутності тексту. Один музичний критик якось написав про них: "Так ніби сам Ерік Саті на ранок вийшов з нічного клубу з розпухлою від гучної музики головою".

Кожну з композицій, які увійшли в "Chambers", Гонзалес присвятив комусь із сучасних і класичних композиторів, а також деяким вигаданим персонажам. Наприклад, в такий спосіб Чіллі висловив свою повагу світовій легенді хіп-хоп музики Ріку Россу і знаменитому реперу Juicy J, німецькому композитору Феліксу Мендельсону і герцогу Баварії Генріху XIII, легендарному американському тенісистові Джон Макінрой і широко відомим у вузьких колах "фрейдистським капцям". Це, звичайно ж, аж ніяк не додає "камерності" альбому серйозної класичної музики. Зате легко перетворює його на альбом захоплюючої й дуже незвичайної поп-музики. Ніхто не знає, як, але у Чіллі такі фокуси щоразу виходять якнайкраще.

"Немає ніякої нової музики. Немає ніяких нових інструментів. І нових нот теж немає. Завжди все те саме, - вигукує Гонзалес. - Скажімо, коли з'явилася реп-музика, артисти фактично почали застосовувати принцип семплування. Але навіть у цьому нового нічого не було. Я можу зіграти вам деякі симфонії Гайдна, і ви зрозумієте, що Гайдн, так би мовити, семплував оперу Моцарта просто, щоб пожартувати, і цей жарт тоді був зрозумілий їм обом. Так, це теж був семпл. Тому реп в цьому плані нічого нового нам не відкрив, а всього-на-всього використав старе трохи інакше. У своєму "Chambers" все ось це я й намагаюся показати".

А ще він намагається навчити. Як у авторському збірнику відносно простих і дуже кумедних навчальних композицій для піаністів-початківців "Re-Introduction Etudes", що був виданий у 2014 році, так і особистим прикладом, на своїх майстер-класах з історії музики, які він регулярно проводить у музичних магазинах і концертних залах. Чіллі Гонзалес невпинно демонструє всім, хто жадає знань, наскільки насправді незначною є різниця між тим, що прийнято називати "серйозною музикою" і "розвагами".

Він завжди працює з душею і на великих концертах, і на своїх, як він їх називає, жартівливих (а точніше, напівжартівливих) "фортепіанних баттлах" з іншими музикантами, коли учасники імпровізують, а переможця вибирають глядачі.

Та не кожен такий його поп-порив розуміють і схвалюють колеги по класичній музиці. Та й глядачі частенько виявляються не готовими до його чергової комічної витівки. У 2012 році, наприклад, завершуючи свій концерт, що проходив у супроводі головного оркестру Британської мовної корпорації BBC, Чіллі вирішив зайнятися справжнім крауд-серфінгом і дозволив собі трохи покататися на руках глядачів. І кажуть, імениті музиканти зі складу BBC Symphonics у той момент виглядали дуже стурбованими.

Гонзалес досить довго жив у Німеччині, в Кельні, гастролював європейськими країнами з квартетом Kaiser, інколи міцним словом згадуючи музичних критиків, стараннями яких його віднедавна перестали запрошувати на знамениті концертні сцени.

"Класична музика померла, - вважає Чіллі. - Вона сама себе вбила, і нехай це залишається на її совісті. А я давно вирішив стати героєм свого часу".

Однак і ці свої слова він вимовляє не без занадто очевидного розчарування.

"Інститут класичної музики просто не відповідає моїй індивідуальності та моїм фантазіям, - додає він трохи голосніше, підвівшись зі свого дивана. - У своїх фантазіях я танцюю на стелі, як Лайонел Річі, хочу знімати музичні відео, планую стати поп-зіркою. Але для цього я хочу залишити при собі свої найкращі інструменти: моє фортепіано і мій романтичний образ мислення ".

Він знову сів, відкинувся на спинку дивана, глибоко зітхнув і злегка кивнув головою: "Вони навіть не намагаються почути мою музику. Я дуже радий, що знайшов в собі сили залишити той світ. Люди, з якими я колись ходив до музичної школи, у більшості своїй так і залишилися у тій системі. А моя музика має звучати для всіх".